Автор цитат: Лина Васильевна Костенко

Недуманно, негаданно
Попала в глухомань,
Где сосны пахнут ладаном
В предутреннюю рань.
Где Вечер пахнет мятою,
Аж Холодно шмелю.
А я Тебя, а я тебя,
А я тебя люблю!
Ловлю твои признанья
Сквозь музыку берёз.
Люблю до обожанья,
До выкрика, до слёз!
Под этою звездою
Без зелья, без вина
Тобой, одним тобою
На весь свой Век пьяна!

Життя іде і Все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.
А Жизнь идет и все без корректур,
и как напишешь, так уже и будет.
Пусть не страшит досадная строка.
Прозрений не пугайся, в них лекарство -
это сердца вехи.
Не бойся правды, хоть Она горька,
и всех печалей, хоть они, как реки.
Людскую душу бойся обобрать:
Предашь Однажды - и уже навеки.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці Слова не вичахли, як руди.
Чтоб След оставить, без него нельзя,
Мы ж Ничего - проходим, словно тени.
Чтоб только неба синие глаза
Всегда бы землю видели в цветеньи.
Чтобы леса не вымерли, как тур,
Слова не оскудели, словно руды.

Життя іде і Все без коректур.
І Час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які Природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.
А Жизнь идет и все без корректур.
И Время мчится, не уняв галопа.
Давно уж Нет маркизы Помпадур,
И мы живем уже после потопа.
Не знаю я, что будет после нас,
Во что природа сможет нарядиться.
Не отступает время ни на час.
А мы - живые, Надо торопиться.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я Дерево, я сніг, я Все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Присутствие моё вам Хорошо сыграл он.
Я - дерево и Дождь, Всё, что Любить хочу
и, может быть, моё в том Высшее Начало.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний Звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Послушаю я Дождь. Подкрался и шумит.
Жестянный звук воды, Шаги весёлых капель.
Ещё лишь Миг, лишь миг, ещё лишь миг,
я оглянусь - Года прошли внезапно.
Да, может, и века. Никто и не узнал
в туманностях Души иль, может, Андромеды -
я в мантиях дождя - прозрачностью стекла -
и прихожу к живым, и зрю, кого уж нету.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за День підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Лес этот жив. Глаза его - добрее.
Ветра гуляют в буйной голове.
пни обветшалые, косматые отребья
летопись тиши слагают на траве.
Дубовый Нестор Всё глядит сквозь пальцы
на вальсы белые хмельных берёз,
и сонный гриб в зелёненькой фуфайке
дождём упился и за день подрос.
Багрянцем Солнце, теменью лесною
в просвете туч Все крутит нам кино,
И Там на пне да под седой сосною
медведи забивают в домино.

Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Озёрца малые сияют, но без злобы,
качает туча тощие громы.
Поедем в Лес, поговорим - с зелёным
а уж тогда могу я и с людьми.

Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
И Почему Ждёт Лес меня - и снова
на щит возносит Солнце и зарю.
Я их люблю. Их Слово Мне знакомо.
И с ними я безмолвьем говорю.

Шукайте цензора в собі.
Він Там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і Тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться Одна лиш оболонка.
Ищите цензора в себе.
Он там Живёт, дремучий и небритый,
сидит там, чёртик будто бы в трубе
и Совесть вам он извлекает скрытно.
Немного, изнутри и не за раз.
Всё снимет по чуть-чуть, до образочка.
И незаметно вынет вас - из вас.
Останется одна лишь оболочка.

І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацьковинаий, а є?!
А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!
Так и живём. Земля ещё нас носит.
Но уж Искусство прекращает ждать.
Нет гениев - и ладно. И не спросят
себя - вдруг Есть? Затравлен, но не взять?
А вдруг, он между нами ходит, гений?
Вывозит Ужас времени, сквозь грязь.
А коль Сейчас за это в наших генах
потомки наши презирают нас?

Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива - ламає
іще в колисці геніям хребти.
Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри - пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік - дремучий Птолемей.
Привыкли Все - Нет гениев, и Всё тут.
Ведь спящим душам велено храпеть.
Плоха Эпоха - набекрень своротит
и в колыбели гению хребет.
Давно, когда-то, были Там, гиганты.
Теперь удобней - Если ты пигмей.
Полубездарности, полуталанты,
в эпоху космоса - дремучий Птолемей.

Марную День на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене Слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п'янять.
Я - алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров'ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі -
і тільки жменька попелу в руці.
День извожу на Поиски незримой
в потёмках понятийных темы гладь.
Шальное слово обуздавши рифмой,
влетаю в Ночь. Слова меня пьянят.
Я - алкоголик уж казнённой сути,
её Сизиф, алхимик, муравей.
Мои слова, в сапожки не обуты,
кровят в терновнике её ветвей.
Они как башни падают горящи,
потом же их - ощупывать слепцам.
И что же - словно не Было пожарищ,
а пепла горсть достанется рукам.

В Она тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося маляра.
Все якось так - то Горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки Небо, небо і зірки...
О, как же мама грезила тем небом!
Была она красива, молода!
Пришёл Художник Слабый, неумелый,
Всё как-то так - то горе, то беда.
Орнаменты поблёкли на посуде,
Отец в унынье впал, прошли Года, -
И Нет над ней теперь ни потолка, ни буден,
А Есть лишь небо, Звезды, Облака…